• 
  • 12 December 2020
  Українська література
  • Автор: Denys228

  

  українська література 5 клас характеристики Золоторогого Оленя автор Дмитро Пвличко

• 
  • 12 December 2020
  • Ответ оставил: grimovakatya

  Поема
  1
  Це було давно-давно
  У карпатськім краї,
  Ще коли літали там
  Лебедині зграї.

  Диків, лисів і кізлиць
  Множество ходило.
  Спав собі за кожним пнем
  Бурий ведмедило.

  Не боялися людей
  Ті сплюхи і лежні,
  Бо шуміли навкруги
  Праліси безмежні.

  Тур у дебрині блукав,
  Наче порик бурі,
  І шугали в темниках
  Рисі жовтошкурі.

  По густих чагарниках,
  По гірських полянах
  Випасалися стада
  Оленів буланих.

  В нетрях дичини було,
  Як трави та листу,
  Аж тремтіли гущаки
  Від гарчання й свисту.

  А по селах там жили
  Прагуцульські роди—
  Люди мудрі і міцні,
  І митці з природи.

  Вміли доглядать овець,
  Будувати ґражди*.
  Хліб не завжди був у них,
  Але пісня—завжди.

  Так велося в тих людей,
  Що в сопілку грати,
  Ніби розмовляти, всі
  Вчилися з дитяти.

  А Василько змалу грав —
  Научився в неня.
  Батько передав йому
  Фрілку* і натхнення.

  Добре дітям, доки в них
  Є отець і мати.
  Та Василько — сирота —
  Мусив бідувати.

  Спершу все було гаразд,—
  Грай і не журися.
  Та прибув до них король
  Полювать на рися.

  У сусіднім краї він
  Панував криваво
  І казав, що бог йому
  Дав на владу право.

  Силою меча й тюрми
  Люд свій закріпачив.
  Все хотів забрать собі,
  Все, що тільки бачив.

  Аж свербіли в короля
  Руки загребущі,
  Як нагадував собі
  Про карпатські пущі.

  І накласти на горян
  Він хотів данину —
  Забирати в них задар
  Хутра й оленину.

  Не корилися йому
  Давні гуцулове
  І ховались, коли він
  Приїжджав на лови.

  І на цей раз так було:
  Села — як пустині.
  Лиш Васильків тато був
  У своїй хатині.

  Там обскочили його
  Королівські слуги.
  Покажи нам, де живуть
  Хижаки-драпуги!

  Гурмою вони пішли
  По слідах звіряти.
  Голіруч хотів король
  Рися поконати.

  Та коли з’явився звір,
  Вмент пиха зухвала
  Спала з короля, і він
  Дав швиденько драла.

  А Васильків батько так
  Висміяв зухвальця:
  — Гарно бігаєте ви,
  Мабуть, швидше зайця!

  На володаря тоді
  Сказь напала дика.
  Меч у груди застромив
  Батькові владика.

  Мати вмерла від жалю,
  А Василько—в люди.
  Думав, що свою біду
  Вже не перебуде.

  Залишилися йому
  Туга і сопілка.
  В полонину їх узяв,
  Де трудивсь, як бджілка.

  Знали хлопчика того
  Всі гуцульські села.
  Всіх бентежила й пекла
  Сумовита фрела.

  Чуть було в дитячій грі
  Нещасливу душу,
  В найми вигнану навік
  На біду пастушу.

  Чуть було не раз і гнів,
  Нути помсти злої,
  Що летіли по душі,
  Як вогонь по хвої.

  Мріяв хлопець відомстить
  За свою родину.
  А тим часом гнав ягнят
  Пасти в полонину.

  2
  Раз опівдні, як овець
  Розморила спека
  (А горіло сонце так,
  Як суха смерека),

  Їх погнав малий вівчар
  До струмка поїти,
  Перейшла отара ліс
  Хмарою крізь віти;

  В тихім зворі налягла,
  Як туман, на воду,
  А Василько, мов коня,
  Осідлав колоду;

  Править скакуном своїм
  Та в сопілку дує.
  Пальці вивірками йдуть,
  Серце гараздує.

  Напилися і пішли
  Барани та ярки.
  Чи з Говерли Прут тече,
  Чи з його флоярки?

  Вже не видно з-за ялиць
  Жодного ягняти,
  Час Василькові іти
  Дріб свій доганяти.

  Сопілчина в чабана—
  То любов велика.
  Все за грою забував
  Наш малий музика…

  Грає хлопець. Аж нараз
  Бачить — олениця
  Сторожко із лісу йде,
  Сива, наче глиця.

  Він сопілку — за ремінь,
  Сам у хащі — скоком.
  Причаївсь і звірину
  Поїдає оком.

  Ось вона до джерела
  Підступа лякливо,
  А за нею із кущів
  Олень — дивне диво!—

  Звичайнісінький на вид,
  Ще й рудої масті,
  Тільки роги золоті —
  Промені гіллясті!

  Пастушок щипнув себе —
  Сниться чи не сниться?
  Ні! Золоторіг стоїть,
  І стоїть сарниця.

  Світить золото ясне,
  Б’є проміння в очі,
  Ніби сходить сонце тут
  З темної обочі.

  Підійшов Золоторіг
  Теж до водопою.
  Олені розпочали
  Мову між собою.

  Пастушок задеревів —
  Говорили звірі!
  Мовби люди то були
  В оленячій шкірі.

  Ланя каже: — Подивись!
  Подивись у воду:
  Знов те золото росте,
  Нам обом на шкоду.

  Нас покинули свої —
  Злото очі коле.
  А мисливцям покажись —
  Не втечеш ніколи.

  Роги світять віддаля
  Уночі і в днину…
  Любий мій, даруй мені,
  Я тебе покину.

  Я не хочу помирать
  Через пишні роги.
  Розійдуться наші тут
  Стежечки й дороги!

  Олень так відповіда:
  — Бачу, моя люба,
  Що незвичність і краса —
  То біда і згуба…

  Як з тобою стрілись ми
  Нічкою ясною,
  Без надуми і вагань
  Ти пішла за мною.

  За тобою по лісах
  Не вганяв я й трішки.
  Ти сподобала собі
  Золотенькі ріжки.

  Потім, як прийшло знання,
  Що це злото — горе,
  Ти придумала мені
  Завдання суворе.

  Ти сказала: «Відламай
  Росохи потворні,
  Може, виростуть нові,
  Сірі або чорні!»

  Скільки я разів ламав
  Ці прокляті роги
  Об дубові стовбури,
  Кам’яні пороги!

  Та звіряча в них була
  До життя жадоба —
  Виростали знов мені,
  Як зірки, із лоба.

  Лізло вперто з голови
  Золото червоне.
  Сяяло воно ясніш
  Царської корони.

  Справді, видно нас було
  І вночі здалека.
  Чатувала скрізь на нас
  Люта небезпека.

  І чим більше я жадав
  Загубити роги,
  Тим пишніш вони росли,
  Мов гілля розлоге.

  Мав я з ними кожен раз
  Тяжчу все мороку.
  Перші виросли за рік,
  Другі — за півроку.

  Зиму ось оці росли,
  А як їх я скину,
  То боюся, що нові
  Виростуть за днину!

  Я давно вже зрозумів,
  Що мені не вдасться
  Обдурить свою біду,
  Збутися нещастя.

  
  

  0
• 
  • НЕ НАШЛИ ОТВЕТ?

  Если вас не устраивает ответ или его нет, то попробуйте воспользоваться поиском на сайте и найти похожие ответы по предмету школьной программы: українська література.
  На сегодняшний день (03.11.2025) наш сайт содержит 65597 вопросов, по теме: українська література. Возможно среди них вы найдете подходящий ответ на свой вопрос.

  Найти другие ответы
• Нажимая на кнопку "Ответить на вопрос", я даю согласие на обработку персональных данных

  Ответить на вопрос

Последние опубликованные вопросы